Розділ 1

Дейві прокинувся від теплого та дивного ліжка. Він не міг уявити, де він був і що пішло не так. Почувся скрип, якого не повинно було бути, і він злякався, не впевнений, чи це сниться. Правда, яка вразила його, була гіршою за поганий сон. Він пам’ятав, як пішов за Патом у доки, які були найтемнішим і найпустішим місцем, де можна було сховатися.

​

         Вони чули, як натовп, що зібрався біля пабу, шукає крові. Хоча вони не могли розібрати, про що йдеться, хлопці знали, що вони перебували на іншому боці дороги, дивлячись у чорність води Лейта. Боб, його старий друг з дошкільних років, інстинктивно знав, коли рятувати власну шкіру і трахнути когось іншого – вони знали, що він давно втік з місця події.

​

          Дейві й Пет, наполовину спотикаючись, побігли брукованими вулицями вниз по берегу, пробравшись через безнаглядні ворота доку. Вони зупинилися, задихаючись, спітнівши від раптового вибуху адреналіну, викликаного страхом і хвилюванням. Дейві відчував певний біль, усе ще перебуваючи в стані шоку, коли він уперся в штабель нової деревини в очікуванні кінного візка, який відвезе його до млинів.

​

          Тепер його охопив страх; вперше за багато століть він почав панікувати, а запахи деревини були надто сильні, що викликало у нього блювоту. Він поклав свою здорову руку на деревину, яка відразу ж покрилася соком ще висохлого лісу. Було смішно, як дрібниці все ще можуть турбувати його. Саме тоді Пат схопив його за комір розірваної сорочки і почав сильно б’яти по обличчю. Коли Дейві збирався помститися, він прийшов до тями. Тепер він міг чути, що Пат намагався йому сказати.

​

          «Ми повинні витягти тебе звідси, хлопче Деві, і єдиний спосіб, який я можу зараз думати, це море». Спітніле обличчя Пата було дуже близько до Дейві. «Я можу доставити вас на корабель, який везе мене, але ви повинні робити саме те, що я вам, блядь, скажу».

       Дейві кивнув, не знаючи, що мав на увазі Пет, ані наслідки того, що щойно сталося. Я вбив цього сволота, Тазза, повільно зрозумів Дейві, і хоча він, можливо, заслужив це, суддя не бачить речі таким чином. Дейві повісився б за це, якби владі вдалося його схопити. З цим несподіваним знанням Дейві відчув, що опускається в купу деревини.

​

          «Якого біса я тепер буду робити, Пат», — випалив він. «Мені здається, що я вбив виродка».

​

          Пат знову відповів, що тепер його єдина надія — виїхати з Шотландії, якомога далі й швидше. Він схопив Дейві, наполовину потягнувши його, і холодним голосом наказав рухатися.

​

      Вони наважилися вийти на тьмяне світло брукованої дороги, яка становила одну з набережних доку, і пішли далі в темряву. На даний момент Дейві був напівпритомний із втратою крові від ножового поранення. Це було схоже на те, що він ніколи не міг пояснити комусь іншому, що це таке, коли лезо ввійде всередину. Він лише наполовину усвідомлював форму корабля, що вимальовується в напівсвітлі, а потім його Пет тягнув на трап. .

​

Він смутно пам’ятав, як Пет розмовляв з кимось на кораблі, але він не міг бути впевнений… все це здавалося кошмаром. Він був упевнений, що скоро прокинеться; пора б піднятися з ліжка, приготуватися до ще одного дня щеплення на верфі.

​

​